Так склалося, що мені не дуже подобається історичне кіно. Як кіноман зі стажем, я не нехтую жодним жанром, але більшість історичних фільмів та байопіків лишають мене байдужим. В основному через те, що як випускник історичного факультету (хоч і не історичної спеціальності) я постійно помічаю як за увагою до одних деталей режисери втрачають інші, значно важливіші (а в окремих випадках не справляються ані з одними, ані з іншими). Але віддамо належне — потрібна певна сміливість, щоб взагалі почати знімати фільм, дія якого відбувається не в наш час (і подекуди це стосується подій навіть десятилітньої давності), що вже казати про намагання передати епоху, яка зараз видається досить далекою.

Фільм австрійської режисерки Марі Кройцер «Корсет» (або ж «Корсаж»; Corsage) — це, втім, золота середина. Не сугубо історичний, іноді й досить фантасмаґоричний фільм зроблений зовсім не в тому ж ключі, що умовний серіал «Корона» (Crown), чи якийсь інший екзерциз на модну тему монархії. В якому ж тоді? Будемо розбиратись докладніше в цьому огляді.

Історичне кіно як фантазії на сучасну тему

Т.з. period piece — жанр складний, але напрочуд авторський. Втім, режисерів тут часто вабить зовсім не можливість зануритись в атмосферу якогось часу (хоча буває і так), а ситуації чи персоналії, які збурюють їхню уяву та мають схожі до них життєві історії. Яскравим тому прикладом є нещодавня «Блондинка» (Blonde), скандальна стрічка від якої очікували натхненну біографію про звитяги Мерілін Монро, а отримали невтішний портрет зламаної і експлуатованої жінки (що, насправді, все одно значно ближче до істини в цьому конкретному випадку). Однак, «Корсет» порівнюють не з цим фільмом, а з «Марією Антуанеттою» (Marie Antoinette) Софії Копполи.

Переважно через те, що, попри традиційну для жанру увагу до деталей, обидва фільми використовують спеціально допущені анахронізми. Однак, якщо у Копполи Марія Антуанетта побігала трохи в кросівках і це був чи не основний помітний момент подібної дивини, в «Корсеті» глядач поступово помічає сучасні елементи і ще якийсь час може думати, що це сумнозвісні «кіноляпи», неминучі у відтворенні історичних подій. Десь посередині фільму, втім, стає зрозумілим не лише те, що всі подібні випадки не випадкові, а ще й те, що вони чудово «грають» на темпоритміку фільму. Періодичне використання сучасних речей, пісень, мови та жестів змушує глядача трохи відволіктись від атмосфери і, часто саме в цей момент, йому підкидують важливу інформацію щодо емоційного стану персонажів.

Бо насправді фільм саме про це.

Усе можуть імператриці, окрім того що хочуть

Центральний образ фільму, навколо якого відбувається все в ньому — відома своєю красою імператриця Єлизавета Баварська (Сісі), яка все ще на коні (в прямому і переносному сенсі) у свої 40 років. Однак для 19 століття це все ще середня тривалість життя жінок, тож попри те, що Єлизавета невпинно слідкує за здоров’ям, не дозволяє собі ані крихти зайвого і чудово тримається, її починають сприймати як особу поважного віку. Поступово це призводить до того, що квітуча жінка приймає “свою” долю і думає над тим, щоб покінчити з усім…

Образ Єлизавети Баварської в «Корсеті» це не тільки і не стільки сумнозвісна криза середнього віку. Це глибоко знайоме людям дуже різного віку розчарування в усьому, що колись приносило радість. У одній сцені імператриця символічно лягає на ліжко поруч із пораненим солдатом, який до того пригостив її сигаретою, в інших опікується лікарнею для психічно хворих. Поруч із такими людьми вона більше почувається собою, ніж поруч з чоловіком-імператором або навіть коханцем-кузеном, що сповідує гедонізм (сцена сніданку в його маєтку, який складається з пива і солодощів — окремий шедевр фільму з в цілому гарно знятою їжею).

Люксембурзька акторка Вікі Кріпс не просто сяє в цій ролі. У ідеальному світі вона вхопила б щонайменше номінацію на «Оскар». Однак світ не ідеальний і обставини зламали шанси фільму позмагатись бодай за щось на цьогорічній церемонії. Хтось досі непоточнений є в акторському складі попри дуже негарну репутацію у професійних колах, проте це ще були квіточки в порівнянні з виконавцем ролі імператора Франца Йосипа актором Флоріаном Тейхтмейстером. У 2021 році його спіймали на зберіганні дитячої порнографії, що стало відомо офіційно широкому загалу у 2022-2023 рр.

Чи справедливо судити фільм через такі дії окремих акторів? Я більше схиляюся до того що ні (в ідеалі кожен випадок треба розбирати окремо), проте не говорити про це було б ще недоречніше. Так чи інакше, ці події не могли не вплинути як на прокат фільму (частина кінотеатрів в Австрії зняли фільм з показу), так і на фестивалі з нагородами. Хоча «Корсет» все одно отримав низку престижних нагород (Кріпс відзначили за найкращу жіночу головноу роль у Каннах) та був офіційно висунутий на «Оскар» від Австрії, вірогідніше за все в шортлист Американської кіноакадемії він не потрапив саме через новини про Тейхтмейстера. Мені особисто важко не погодитись з режисеркою Марі Кройцер яка в офіційних заявах каже, що невимовно сумно, коли через дії однієї людини сильний фільм з феміністичним посилом, що його робили мінімум 300 людей, страждає в прокаті.

Як знімати кіно про людей

Одна з найбільш цікавих (і повністю вигаданих) сюжетних ліній фільму — зйомки Єлизавети у фільмах піонера кіно Луї Ле Пренса. Марі Кройцер придумала ці сцени майже спонтанно, дізнавшись що Єлизавета була у англійському місті Лідс саме в той час, коли там жив і наближався до винаходу сучасного кіно французький винахідник.

Як шанувальник Ле Пренса, я можу сказати, що його образ у фільмі дуже схематичний та віддалений від історичного прототипу. В ієрархії винахідників кіно (де насправді немає головної та першої людини, а є кілька важливих концептів від щонайменше вісьмох людей, поєднаних згодом обставинами в один) Ле Пренса рідко ставлять поперед Томаса Едісона чи Братів Люм’єр, однак ніде правди діти: взагалі-то потрібно. Знімальне та проекційне обладнання Ле Пренса було найбільш наближене до сучасного з перших спроб робити «рухливі картинки», а менш відомий широкому загалові він лише тому, що у віці 49 років загадково зник без вісті (за розповсюдженою версією був вбитий), не довізши фінальні прототипи своїх винаходів до Парижу. Усю фільмографію Ле Пренса (за два роки: 1888-1889) можна за бажанням переглянути менше ніж за хвилину (в чистому вигляді — 8 секунд) і сенс це зробити дійсно є.

У “Корсеті” Ле Пренс експериментує з майбутнім кінематографом на 10 років раніше, ніж у житті, а самі його «фільми» — можливість розкрити персонажів зі сторін, які ми не бачимо в них ані в публічному, ані в приватному житті. З цієї точки зору унікальність та атмосферу фільмів-нарисів Ле Пренса було вловлено напрочуд вірно, хоч у фільм вони введені зовсім для іншого: наочно показати різницю між тим як Марі Кройцер хочеться знімати історичне кіно, і тим як воно знімається типово. Крім загострення уваги на численних анахронізмах, Кройцер та операторка Джудіт Кауфманн щедро використовують зовсім нетипові для історичного кіно кінематографічні прийоми на кшталт ручної камери, старанно уникаючи статики і розміренності. Окремо слід виділити, що періодично Вікі Кріпc прямо дивиться на глядача, ламаючи «четверту стіну», а також неймовірну і дивну емоційну сцену, яка іде на тлі практично всіх фінальних титрів (і яку істотна кількість глядачів на показі не стали навіть дивитись через умовний рефлекс «титри = виходити», з яким треба боротись).

Замість висновків

«Корсет» показує, що можливо розказати цікаву, емоційну історію на історичній основі, яка знайде відгук у сучасного поглядацтва. Це дійсно нетривіальне кіно може залишити під сильним враженням і навряд заслуговує бути похованим в прокаті десь між кількома блокбастерами через окремих акторів. Тим не менше, відбувається, здебільшого, саме це. Тож якщо ви не знаєте на що сходити в кіно (і при цьому ви більш-менш дорослі, бо це далеко не сімейний фільм) — це гарний варіант з розряду “може неочікувано сподобатись”.